Записи Грифона

— А ви їх пам’ятаєте? — Я пам’ятаю навіть те, як вона мружилася від сонця. — Отже, справа не в пам’яті. — А в чому? — Це я хотів у вас запитати. — Тоді ставте інші питання. — Гаразд. Як ви познайомилися? — Навіщо вам це? — Я маю зрозуміти вас. А для цього мені потрібно знати, із чого все почалося. — Я вже розповідав. — Ні. Ви лише натякали. — Хіба цього недостатньо? — Для вас, можливо. Для мене — ні. — Тоді запитайте про щось інше. — Ви боїтеся вимовити її ім’я? — Кх-кх… — Що з вами? — Повітря не туди потрапило. — Води? — Не треба. — Добре. Ви казали, що переїхали в інший район. — Так. — Щоб не зустрічати її? — Не зовсім. — А чому? — Через звичку. — Яку саме? — Виходити на балкон і відчувати, як голова сама повертається в бік її вікна. — І що в цьому поганого? — Нічого. Просто звичка не з найкращих. — Навіть зараз? — Досі. — Але ж ви переїхали. — Я знаю. — І все одно дивитеся? — Тепер уже немає куди. — Ви небагатослівні. — А ви ставите забагато запитань. — Це моя робота. — Знаєте, ваші питання такі примітивні. А я навіть не розумію, чому не можу на них відповісти. — Що вам заважає? — Не знаю. Ніби горло стискає. Слова є, а щось сказати… не можу. — Можливо, ви боїтеся почути власні відповіді? — Які? — Ті, які самі ж озвучите. — А ви це всім говорите? — Ні. Лише тим, хто до мене приходить. — Тоді вам доводиться повторювати це часто. — Що саме? — Оце все. Про відповіді, страхи… — Ви знову намагаєтеся змінити тему. — А ви знову дивитеся на годинник. — Чому ви звернули на це увагу? — Уже втретє дивитеся. — Милуюся. Повернімося до неї. — А я думав, ми закінчили. — Коли ви востаннє її бачили? — Не пам’ятаю. — Щойно ви сказали, що пам’ятаєте, як вона мружилася від сонця. А тут раптом «не пам’ятаю»? — Я сказав, що не пам’ятаю, коли бачив її востаннє. — Чому? — Не думав, що то було востаннє. — Ви хотіли б повернути той день? — Ні. — Чому? — Було холодно. — І це єдина причина? — Ви запитали. Я відповів. — А якби ви могли щось змінити? — Ви зараз серйозно? — Цілком. — Тоді я б не прийшов до вас. — А якщо говорити про неї? — Що ви хочете почути? — Хочу зрозуміти, що саме ви в ній бачили. — Кого. — Перепрошую? — Кого бачив. — Добре. Кого ви в ній бачили? — Людину, яку хотів бачити. — Тобто? — А що тут незрозумілого? — Ви говорите про неї так, ніби вона була зовсім іншою. — Іншою порівняно з ким? — З усіма. — А хіба люди не відрізняються одна від одної? — Звичайно. Але ви, здається, наділили її особливими рисами. — У тому й справа. — Продовжуйте. — Наділив. Можливо, навіть забагатьма. — Якими саме? — Тими, які хотів у ній бачити. — А вона? — Що вона? — Вона знала, якою ви її уявляєте? — Не думаю. — І якою ж ви її пам’ятаєте? — Справжньою для мене. Але не обов’язково для вас. — Ви ніколи не сумнівалися у власних спогадах? — А хіба в них можна не сумніватися? — Що ви маєте на увазі? — От кажуть: «Раніше було краще». А чи справді було? — Ви вважаєте, що пам’ять прикрашає минуле? — Я вважаю, що ми самі його прикрашаємо. — І її теж? — Можливо. — Здається, ми трохи відійшли від теми. — Та взагалі. — Добре. Спробуймо інакше. — Як саме? — Розкажіть щось самі. Без моїх запитань. — Дайте води. — Знову?.. Тримайте. — Дякую. — Я слухаю. — Не знаю, що вам сказати. — Будь-що. — Мені здається, я досі не позбувся цієї звички. — Якої? — Думати про неї. — Ви ж казали, що переїхали. — Від вікна можна переїхати. — А від думок? — От і я про це. — Скажіть, а вона знала, що ви відчуваєте? — Навряд чи. — Чому ви їй не сказали? — Не було нагоди. — За весь цей час? — Так. — Дивно. Ви говорите про неї так, ніби прожили разом ціле життя. — У думках хіба що. — Пробачте, але мушу уточнити одну річ. — Яку? — А ви взагалі були знайомі? — …